Коли одного симптому достатньо для паніки: що таке іпохондрія та як давати цьому раду.
Це природно, проживаючи свою єдину та неповторну життя, виявляти турботу про свій організм. Адже тіло людини — сильне і тендітне водночас. З власною вразливістю ми знайомимося з раннього дитинства, коли зіштовхуємося з фактом, що наше благополуччя залежить від здатності близького дорослого виявляти любов та занепокоєння. Та в процесі дорослішання напрацьовується і здатність людського тіла адаптуватися до зовнішніх викликів. Воно стає більш майстерним, витривалим та сильним. Чим більший досвід давати раду різним викликам, тим сильнішим є наше фізичне та ментальне Я.
Засвоюючи досвід, мозок людини створює щось на кшталт карти пам'яті, яка збагачена емоційними спогадами. Ця карта складається з ситуацій, які переживаємо ми самі (хворів/ла вітряною віспою та одужав/ла) та з розповідей інших людей (якщо їсти несвіжу їжу, матимеш симптоми кишкового отруєння). Наша пам'ять формує нашу особистість. Те, що ми запам'ятали і чому надали значення, надалі впливає на наше емоційне ставлення у моменті схожої ситуації та на поведінку, яку ми обираємо. Набутий досвід вразливості, тривожні настанови людей навколо, історії про потерпання інших людей, почуті в медіа чи соцмережах, стають причинами того, що у 16,5% людей розвивається стійкий страх якоїсь хвороби, а 5,5% — мають розлад тривоги щодо захворювання.
То де ж ця межа? Як відрізнити дбайливе ставлення до власного організму від надмірного нав'язливого занепокоєння?
Коли ми цікавимося, як функціонує наше власне тіло і турбуємось про своє благополуччя, ми системно здійснюємо дії, що призвані вирішити ряд практичних завдань: провести всі щіплення за графіком, налагодити харчування та регулярні фізичні навантаження, запобігти чи відмовитися від шкідливих звичок.

